Аббатство Sablonceaux

Цього року немаю настрою і великого бажання подорожувати. Більше подобається спокійний відпочинок на березі споглядаючи хвилі океану в Estuaire de la Gironde. 

 В 20 хвилин на машині чи 21 км від міста Royan розміщене аббатство Sablonceaux.

Історія аббатства сягає глибини 12 століття. Про його історію можна прочитати у вікі. Я розміщу лише фото.

Американський горіх посаджений у 1880 році.

Рік по тому ....

Минув рік .... страшний рік війни...

 24 лютого 2022 року біля 4 год. 30 хвилин уся Україна пробудилася під звуки сирен і вибухи... 

НЕ вірилося, що може кидати на нас  бомби і ракети країна з якою ми жили в одній країні хто 70 років, хто 40 років ... 

Була тривога і невідомість, що буде через годину, через день...

У мене на 17 березня було призначене рандеву в посольстві Франції для отримання річної візи...читаю інформацію, що у Києві вибухи...

Було ще декілька запланованих справ...усе перекреслили вибухи ракет і звуки сирен...

Складно було прийняти рішення їхати з країни...

26.02.2022

Львівський вокзал, мабуть, востаннє бачив таку кількість стурбованого народу в час другої світової війни...автобуси....довжелезні змійки черг людей з валізами, рюкзаками ,торбинами... заплаканими дітьми і жінками зі сумними очима які їхали у невідомість... сирени...

Львівська чи то обласна, чи то міська рада направила біля 10  міських автобусів для евакуації народу до кордону, як виявилося,згодом, до митного переходу Краківець-Корчова. 

Для автобусів зробили "зелений коридор" з міліцейським супроводом бо корок перед кордоном був майже на 30 км, а віддаль Львів-Краківець 70 км. Якби не цей "коридор", не знаю скільки б часу прийшлося долати цю віддаль... До кордону прибули біля 9 години вечора. Попереду була ціла ніч стояння перед воротами в які періодично запускали по-трохи людей. По 20-30... перед воротами стояло кілька тисяч...

Було страшно, холодно, величезний натовп перед пропускним пунктом і для більшості з того натовпу попереду повна невідомість....

Кілька фото.  Там, де металева арка - ворота пропуску через кордон. Я посередині того натовпу...натовп, в масі своїй розмовляє російською...значить, з російськомовних регіонів, які останні 20 років, зазвичай, голосували за проросійських політиків, за рускій язик і кілограм гречки і більшість з них говорили, як моя колишня однокурсниця з Маріуполя "росія нам бліже", але, в час небезпеки рвонули в Європу, а не в країну, яка їм бліже. В протилежну сторону десь стільки ж, якщо не більше народу. Холодно. Щоб трохи зігрітися, обабіч, сміливці розводили багаття. 

В першу чергу пропускали матерів з маленькими дітьми. Народ мовчки розступався, щоб пропустити їх... 

Під ранок, десь біля 4-5 год група людей з якою мені прийшлося ділити чергу, майже наблизилася до бажаних воріт..

Сміливці з черги-натовпу, бо черги в класичному її варіанті не було, перелазили через ворота... 

На моє питання, чи це нормально так перетинати кордон, прикордонники зухвало відповіли, що під час війни усе можна.  Після цих слів, я трохи осміліла, і почала кричати, що у мене літак з Модліна о 12 год дня. А до Модліна ще треба їхати 5 годин, та ще й і знайти чим доїхати... і що літаки з Модліна в Бове літають лише кілька раз на тиждень.

Якось правдами-неправдами я підсунулался чи  то інші люди, що були за  спиною підсунули мене майже до воріт. Прикордоннику, якому я це все без упину пояснювала, мабуть, надоїло слухати, чи, може, справді підійшов час привідкривати ворота, а ворота привідкривали так, що могла пройти лише одна людина, привідкрив ці бажані ворота, в які зразу почали ломитися чоловіки (ніби вже була заборона виїзду), але вони таки пройшли через кордон, відтісняючи мене. Дякую тому невідомому прикордоннику, який зміг мене втягнути за капюшон і за руку в якій я тримала валізку (в другій руці тримала сумку з комп'ютером і документами для французького посольства у Києві) через ті ворота на територію митного пропуску .... 

Решту прикордонних формальностей пройшло без пробмем. Працівники прикордонної служби брали документи, щось звіряли у комп'ютері ставили штамп і ми переміщалися до вікна наступної  процедури...

Здивували польські прикордонники і працівники служби пропуску. У них було чудово організована робота, без черг і зайвих нервів. Чоловіки-прикордонники намагалися допомогти у всьому: піднести валізку, потримати на руках дитину, поки мама дістає документи. Решту процедура звична: введення даних в комп'ютер, візуальна звірка, штамп і ми на польській стороні...

На виході з прикордонної зони, стояли столи з їжею, гарячими напоями, речами першої необхідності і польські волонтери, які усе це приготували для нас, українців гнаних війною з власного дому.

Вже майже минула сьома година ранку і одинадцята година коли я востаннє в цю добу сиділа.

Польською стороною були організовані безкоштовні автобуси які відвозили новоприбулих до місця тимчасового перепочинку.

В один з цих автобусів сіла і я з роздумами як добратися до Модліна ... Безсонна і нервова ніч давалася взнаки я не могла зібрати свої думки вкупку і вирішити, як добратися до Франції, де мене чекають.

Автобуси привезли нас в прикордонне містечко Корчова, де у будинку, зовні схожому на великий супермаркет, було організовано місце відпочинку. На  величезній території приміщення стояли рядами розкладні ліжка з подушками і ковдрами. Тут же були організовані пункти безкоштовної гарячої їжі. Польські волонтери роздавали гарячу їжу: супи, борщики, пиріжки, печиво в пакетах, фрукти, які можна було взяти з собою. Деякі мої співвітчизники сповна використали цю можливість, не знаю чи змогли спожити усе те, що накладали без міри в торбинки...

 На одне з ліжок опустилася і я, і, навіть , прилягла, щоб хоч трохи відпочили ноги. Як не дивно, кількахвилинний відпочинок, і гарячий борщик (дуже смачний, дякую, вам, поляки! ) з пиріжком дозволив зібратися з думками як діяти дальше.

Пішла на рецепсію, щоб розпитати чим можна доїхати до Варшави, до Модліна їхати вже немає змісту, бо за годинку-півтори почнеться реєстрація на рейс. 

Передзвонила до сина, розповіла про свої пригоди. Виявилося, що Польща дала можливість безкоштовно дзвонити в Україну.

Ще було несподванкою для те, що дуже багато поляків-волонтерів розвозять народ по різних містах власним авто безкоштовно ! 

Мені пощастило, якраз шукали пасажирів до Варшави. Водій, підвіз мене до входу в аеропорт імені Фредерика Шопена. Дякую, невідома добра людина !

Ще кілька слів про Польщу і поляків. 

Ми мали дуже складну спільну історію яку ще не повністю дослідили і вивчили історики обох країн. Десь були ми праві, а десь були праві поляки. Але, коли стало страшно, коли сирени,  вибухи і ракети стали страшною буденністю українців, вони підставили плече і подали руку допомоги, прийняли мільйони наших громадян.

Шановні поляки, дякую вам, що цей трудний час для України, ви відкрили двері своїх домів і свої душі для нас, українців. Що подали руку допомоги. Зігріли нас, не лише гарячим чаєм чи борщиком, а і теплом своїх сердець і вашою підтримкою. 

Дякую,  що не залишили нас сам на сам з нашим східним скаженим сусідом... 

Дякую усім вам, дякую кожному громадянину Польщі !

В аеропорту найперше розшукала табло, щоб вирішити куди летіти. У Париж чи Брюсель. Людині, яка буде мене забирати їхати однаково 2 години в Париж чи 2 голини в Брюсель.

Пішла в касу, щоб дізнатися вартість квитка, адже це не лоукост. Касир, проконсультувала мене з приводу цін. Подзвонила до друзів у Францію, щоб таки вияснити куди брати квиток в Париж чи Брюсель.  Через кілька хвилин маю в руках квиток  Варшава, Фредерик Шопен - Париж, Шарль де Голь, LO335, виліт 16.25, приліт 18.55. Можна йти на реєстрацію.

Подзвонила сину. У Львові сирени....

Печінковий паштет

300 г печінки яловичої
200 г печінки свинячої
1 серце свиняче ( приблизно 300 г)
300 г свинячої грудинки або шиї
200 г мяса яловичого
2 яйця,
3 цибулини,
2 моркви
2 ложки манки
100 масла
сіль, перець на смак, лавровий лист

Печінку ріжу шматками і вимочую в молоці або воді. Потім відварюю, приблизно 20-25 хвилин, додаючи невелику морквину і  цибулину, перець, лавровий лист. Солі не даю !

Мясо і серце ріжу шматками і також відварюю додавши моркву, цілу цибулю, перець горошком гіркий і духмяний, лавровий лист, сіль.

Грудинку солю, перчу загортаю у фольгу   і запікаю  приблизно 20-25 хвилин.

Залишаю, шоб усі компоненти остигли. Потім перемелюю двічі , або тричі через мясорубку разом з вареною морквою і сирою цибулею. Додаю яйця, манку, масло, сіль, перець на смак і добре усе збиваю міксером.

Деко застеляю папером для випікання. Дно злегка посипаю манкою і викладаю фарш. Розрівнюю поверхню вологою долонею.

 Ставлю в гарячу духовку (200 градусів)  на 25-30 хвилин. Готовність перевіряю сірником - якщо сухий, то паштет готовий.
Охолоджую, накривши зверху рушником.

Смачного !

Фугас

Схоже, що цього року літню відпустку проведу  на балконах.
Квитки куплені ще у січні, але, небо закрите і невідомо чи відкриють до кінця літа для українців-туристів.
Від початку карантину, 12 березня, перейшли на дистанційну роботу.
Дізналася і навчилася багато чого.
Але, уже тиждень як відпустка.

Для мене подорожі це не лише архітектура, природа, музеї , цікаві атракції і нові знайомства , але, і кулінарія.  Буваючи у Франції не перестаю дивуватися різноманітності видів хліба. Не пам'ятаю усіх їх назв, в пам'яті залишився їх смак.
Щоб, хоч якось трохи скрасити відпустку і надати їй позитивнішого настрою спекла французький хліб який називається "Фуґас".
Найчастіше він зустрічається в la boulangerie півдня Франції
 Його особливість в тому, що він плоский, має багато розрізів і за зовнішнім виглядом нагадує листок монстери.

Щоб приготувати його максимально схожим на оригінал прийшлося трохи погуглити і освоїти нову для мене методику замішування. Але, результат був вартий витраченого часу.

Отже, прованський хліб "Фуґас"

250 г борошна
150 мл теплої води
10 г живих дріжджів (3  гр сухих)
8 г солі (неповна чайна ложечка)
5 г цукру
1 чайна ложечка сухих прованських трав, або свіжого розмарину.
2 ст. ложки оливкової олії ( одна в тісто, одна для змащування)
Розмарин росте у мене на балконі, Відщипую кілька гілочок обриваю листочки і січу їх ножем. У хліб використовую тільки молоді листочки.
10-12 оливок без кісточок розрізаних навпіл.

Я ще додатково просіяла кілька ложок борошна у іншу мисочку, про всяк випадок.

1. Просіяти борошно у миску.
2. Розкришити дріжджі і перетерти їх руками разом з борошном.
Цим пунктом була здивована, спочатку не вірила що вийде щось путнє.
3.Додати  цукор, сіль,  трави перемішати.
Влити воду і замісити тісто. Додати 1 ложку олії.
Спочатку замішувала в мисці за допомогою міксера. Коли тісто більш-менш зібралося в грудку виклала його на стіл і вимішувала так як на цьому відео.

Тісто ліпилося до рук і столу, і я вдруге  не вірила що щось вийде путнє, але часу у мене вдосталь ( бо карантин) і я продовжували виконувати рухи з тістом які бачила у відео.

І, о чудо, тісто замісилося і почало відставати від рук і поверхні стола.
Акуратно зібрала в кульку загортаючи з боків.
Миску змастила олією чуть-чуть і чуть-чуть присипала борошном.
Поклала кульку в миску і накрила вологим рушником.

Десь через  годину кулька збільшилася в об'ємі вдвічі.

В цьому місці я включила духовку для розігріву, спочатку на невелику температуру, а ближче до початку випікання на 240 градусів це максимальна температура моєї духовки.  В оригіналі 250-260.

Дуже акуратно, стараючись не сильно порушити структуру тіста, перемістила кульку на шматок паперу для випічки.
Розтягуючи руками у різні сторони сформувала щось подібне до трикутника.
Гострим ножем зробила розрізи. Після карантину куплю ніж для розрізання піци, ним різати буде зручніше.

Тісто ще раз порозтягувала в різні сторони, щоб утворилися проміжки між розрізами.
Повкладала частинки оливок.
За край паперу перемістила на деко для випікання.

Злегка присипала борошном, накрила вологим рушником і залишила на 40-50 хвилин.

За 10 хвилин до того як поставити хліб в духовку, на низ духовки поставила  широку каструльку з гарячою водою.

Випікати 15 - 20 хвилин до золотистого кольору.
Каструльку витягнути з духовки через 10 хвилин від початку випікання.

Готовий фугас ще гарячим змастила 1 ст. ложкою оливкової олії.
Як вистигне можна їсти.
 Ось такий пухнастий всередині :

Смакота !

Бубрка, Сянок. Частина 1. Бубрка. Музей нафти.

Відпустка розпочалася з подорожі. 

Продовжую знайомитися з нашими західними етнічними землями. Цього разу подорож пролягала  північними схилами Карпат які називаються  Бещади з польської сторони, а з української сторони кордону ці гори називаються Бескиди.

Це пограниччя між західною Бойківщиною, Лемківщиною і Надсянням. Етнічна культура лемків і бойків тісно переплелася у цій місцевості: подібна архітектура, типи побудови і планування домів і господарських прибудов, церков, подібний одяг,  подібна говірка,  подібна доля людей. Звичайно, в довоєнний час це було більш виражено, бо в післявоєнний час 1944-51 роки українці були виселені з їхніх прабатьківських земель: кого в західну Польщу, на колишні німецькі території, кого на схід і південь України, кого у Сибір...

Операція "Вісла", операція "Захід", демаркація кордонів, обмін територіями...

Розпочалася наша подорож рано-раненько о 5 годині був запланований виїзд зі Львова. Цього разу ми прямували на південний-захід Львівщини на прикордонний перехід Смільниця-Кросьценко.

Автобус бадьоренько біг непоганою трасою до Старого Самбора, а вже  після нього дорога   не була такою оптимістичною. 

 

Пейзаж також поступово змінювався, починаючи від Старого Самбора око все частіше впиралося в гористий горизонт, а дорога то повертала вправо-вліво, то  піднімалася  опускалася, за вікном автобуса миготіли різноархітектурні будиночки і будинки міст і сіл Львівщини.

 

Черга на кордоні була не велика. На проходження кордону витратили усього 1,5 години, що не могло не потішити.

Перетнувши кордон рушаємо дальше. 

З вікна автобуса вдалося сфотографувати, мабуть, 100-річну хату. По дорозі зустрічалися кілька разів такі доми, але з вікна автобуса не завжди вдаються фотографії.
Надіюся, ще якось потрапити за той ліс, що на задньому фоні фотографії. 

Наш шлях лежав до села Бубрка, де розміщена найстаріша в світі нафтова свердловина. Втім, свердловиною її складно назвати, так як була викопана вручну, і на перших порах нафту з неї добували так як витягують воду з колодязя.

Початок екскурсії.






  

   

   Зліва погруддя засновника копальні Ігнація Лукашевіча, а справа монумент присвячений  заснуванню нафтового промислу збудований на кошти Лукашевіча.                                                                                                                        

 Неймовірно гарна природа навколо, а повітря свіже, наповнене запахами хвої.

Це, власне, оця найперша копальня нафти викопана Лукашевічем і його друзями.

Ось вона, нафта, булькоче :) :

  Першовидобувачі нафти витягували її відром наверх і зливали в ємність, для подальшого транспортування до місця переробки.

 

З відра виливали її в цей жолоб по якому вона стікала в ємність.

Дуже цікавим і неординарним виявився музей Лукашевіча як, власне, і сам Ігнацій Лукашевіч.

Винахідник гасової лампи, батько нафтового промислу в Прикарпатті, довгий час жив і працював у Львові. За освітою фармацевт, хімік. Разом з Яном Зегом вперше, у львівській аптеці "Під золотою зіркою" здійснили фракційну перегонку нафти в результаті чого отримали нафтовий дистилят - гас, який можна було безпечно використовувати у лампі. Їм також належить винахід 1853 році, безпечної, безкіптявої лампи. 

З 1853 року він поселився в селі Хоркувка недалеко від Бубрки.

На території музею розміщений також будинок Лукашевіча, де були обладнані хімічні лабораторії і знаходився його кабінет.

 

 Колекція гасових ламп. 

Оглянули кузню, а також вже більш сучасні пристрої і механізми для викачування нафти.

Як годиться зробили групове фото на пам'ять:

По завершенні поїхали обідати в Сянок і там продовжили наш екскурсійний день.

Частина 2. Сянок